Біла пустеля || частина (Ворон-Їж)

У голові не вкладалося, але батьки, чомусь зхотіли залишитись у Ворон-Їжі на деякий час, а саме – на час невизначений. Жахливе місце – така була моя думка про цей відстійник із неадекватними його жителями, заповненими сміттям вулицями та цілковитою вільністю від будь-яких законів. А ще, - сморід… Усюди стояли бочки для гною, який місцеві використовували як добриво для рослин. Цілих «плантацій», чесно кажучи, які вони підвішували усюди, під своїми будинками на металевих жердинах та під покритих сіткою, тентах. Усе та навсюди, із сміття. Шалений анархічний коктейль, про який зробив особливо довгий запис у своєму щоденнику, описуючи майже кожну деталь із життя місцевих та їх побуту. Колись, думаю я, це буде цінна інформація з білого джерела.

Також, я не забуваю робити фото на свій маленький портативний фотоапарат-гаджет на руці. Правда, складно постійно носити із собою маленьку портативну сонячну панель, і кожен день майже, сідати десь окремо від всіх, виставляючи її на сонце, приєднуючи до гаджету… Так, одного разу, тато застукав мене, коли я встановлював на Сонечку свою панель і якраз робив записи у щоденнику та голосовий запис на гаджету. Він сказав:

- little Annie…

Покуйовдив моє волосся та пішов.

Зараз же, я заліз на один із поверхів пустої старої будови, у труби якої, - дме вітер та виходить сумний протяжний звук, немов вий… Та тут, принаймні немає цих проклятих псів-гігантів, які так і хочуть облизати чи то вкусити. Хто їх знає? Не люблю псів. А тут, - безпечно. Сонце сідає. Марк десь із батьками, - певно цього дня, знову щось вирішують разом, стосовно шляху та часу перебування у цьому поселенні. Взагалі-то, кажучи більш точніше, це: два поселення… Місцеві так і розрізняють себе, - воронами та їжами. Слухаючи музику у навушниках, навіть і не помічаю, як сильніше почав дмухати вітер, а Сонце якось занадто довго сідає за обрій. Певно, треба кліпати зіницями швидше… Хоча спати зовсім не хочеться, - у голові хмара думок.

Як пояснили місцеві, мутанти напали на нас у парку Орлёнок Пкіо. Що це за «Орлёнок Пкіо», - вони не пояснили, сказали лише, що так завжди його називали. Ну то й грець із ним… Частина поселення, яка називається «Їж», починається на лівій стороні ріки Ворон-Їж. Певно, тут колись була площа, яка межувала із річкою… Зараз, вона повністю «обмежована» шматками металу із гострими частоколами, які захищають цю частину життєвого простору виживальців. Із напівколом Їжа, об’єднані декілька оборонних споруд, також із металу, захищеного гострими голками, та частоколом на верхівках веж, які «повітряними коридорами» об’єднуються із стінами «Їжа». Всього веж три. Величезна, майже у половину самого поселення, - на півдні. Там резиденція вождів поселення та склад ресурсів. Також є невелика вежу над самими воротами у поселення та ще одна, - захисна, - перед воротами. До неї веде повітряний місток, із залізних іржавих канатів.

На вежах постійно вартують чергові лучники. Зараз якраз починається нічна зміна і воїни міняються. Тут певно є свій збройний загін, бо ніяк інакше у голову не лізе, щоб без організації – захисти цей брутальний куточок цивілізації. Кордон країни…

…усе, що лишилося від мільйонного міста, - цей форпост. Я зі смутком повернувся на старій трубі, чіпляючись за іржаве продовження конструкції. У іншій стороні – продовження поселення – «Ворон». Ворон – це острів посеред помітно всохлого водосховища, прямо перед «Їжом». Люди із поселення кажуть, що там найбезпечніше, і що їх батьки вижили саме на тому острові і тільки згодом обладнали Їжа. Справа в тому, що місцеві мутанти не любили воду, - тому ті, хто після ядерної катастрофи, вижив у місті, - втекли на острів. Там вони почували себе у безпеці довгий час. Також, як мені розповідала стара бабця учора, - років десять тому, - люди жили і на мості, обидва кінці якого були зірвані вибухами бомб, знищивши дамбу, і тільки невелика лінія автостради сполучала залишки мосту та ізольовану косу із Східною частиною спустошеного міста. Але все ж, там було замало людей, для захисту і мутанти як і злодії, - проникли туди й розорили там усе…

А острів Петро, посеред старого водосховища стояв осередком життя. Людей було більш ніж достатньо для його захисту. У берегів стояли яхти та човни із катерами, де жила більша частина людей. А землю на острові, - вони використовували за призначенням – вирощували їжу. У центрі острову, - вони побудували велику вежу із прибудовами, на залізних жердинах. Конструкція схожа дійсно на вороняче гніздо. Цей дім-комуну, вони побудували для своїх дітей. Там є школа, та великий круглий Зал Знань із купою полиць для книг… Але на острів, нас поки не пускають. Там можуть бути лише діти, - жити у безпеці та навчатись. Разом із ними і їх матері, які наставляють своїх дітей до 13 років, разом і сіють зернові культури, саджають томати та картоплю. Ще там доживають свої дні і старі. Які виступають у ролі вчителів та охоронців знань. Жити на острові Петро, - певно не дозволено чужинцям… і як я розумію, - відвідувати також. Хоча у Їжаку багато «приблуд» із пустелі… справжніх виблюдків та негідників. Певно їм дозволяють тут жити, але взамін вони повинні захищати поселення… за логікою речей.

На острів Петро, потрапити можна двома шляхами: або скористуватись спеціальним ліфтом, на залізному тросі, який сполучає Їжа із Вороном через воду, або переплисти на човні. Припаси та техніку, частіше, як я бачив, переправляють на старих човнах та плотах. Із Їжа, - техніку та щось цінне із руїн міста, а з Петро Ворона – їжу з садів.

Сонце вже сідає. Я ще раз окинув простори водогладіння. На півночі - силует скаліченого мосту, на який Ворон-Їжці планують невдовзі відправити жити людей, бо тут їх вже дійсно занадто багато. «Ще одне поселення» - подумалось мені.

- Відвоює шматок у здичавілої землі…

Сонце заснуло, сховавши своє око у віках ночі. Десь у далечині почали фосфорувати радіаційні поля. Ледь виривалися із мороку темряви зорі… Хмара кажанів, підірвалася із Східної мертвої частини міста. Треба вже опускатись і ховатись у нетрях кнайпи… а так не хочеться покидати тиху самотність, тиху мудру самотність, - без брутальних напідпитку фраз… здебільшого бидло мовних, бо українською тут спілкувалися лише верхи та воїни.

Але хто знає, як говорять на острові Петро?

Знявши навушники, почув не лише писк кажанів, а й тонесенький спів якоїсь пташини. Та чи пташини, взагалі? Мить його було чутно із сторони острова Петро. Потім, усе затихло.

У кнайпі, яка називалась «Їжачок», і про що свідчив яскравий напис балончиком при вході, - було голосно та смерділо алкоголем. Не встиг я і зайти, як звідти викинули двох пияк, які навіть і не поворухнулись, не маючи намір вставати із купи сміття. Кремезний охоронець покліпав очима, супроводжуючи мене поглядом, поки я піднімався сходами вище. У великому приміщенні грала музика та гола танцівниця витанцьовувала на піднесенні піруети. Я, немов стовп, завмер. Батьків ніде не було, - усюди були лише п’яниці та підозрілі на вигляд мандрівники, які любили сидіти самотньо десь по закутках.

Почав проштовхуватись у тісному приміщенні, посеред купи столиків та розбуялих пияк. Треба було перейти через приміщення, у напрямку до наступних сходів, які вели у Зал, що був споруджений набагато вище цієї кімнати. Там повинні були бути і кімнати. У кутку побачив Інанну, яка лизалась із якимось чоловіком, необачно сидячи на його ногах та водночас, зануривши руку у штанці іншому хлопцю. «Усюди встигає» - подумалось мені. Цікаво і де це Ман? Я подивився у вічі Інанни, а та побачивши мене, розгубилась, хотіла зістрибнути із колін мужчини, та не вдалося, той втримав її руками. Я «зігував» їй, та пішов по сходах. Інанна із червоними очами дивилась мені вслід. Ман, також проводив мене поглядом, невиразно сховавшись у кутку та розмовляючи із підозрілим чоловіком у чорному капелюсі. Але цього я не бачив.

Ман підморгнув Інанн, і та продовжила воркувати із чоловіками, певно ж таки, вивідуючи потрібну інформацію з їх п’яних голів. А спіральні ходи, вели мене кудись високо. Я потрапив у зал,у який пускали лише постояльців, які хотіли винаймати кімнати для сну. Тут сиділи усі наші, на старих диванах, та мирно попивали чай із корицею та спеціями, закусуючи печивом. Із ними сидів старий чоловік, із бородою та довгим сивим волоссям. Проколотими губами та носом. Одяг його був чистий, то ж я зрозумів, що це був якийсь торгунько із відновлених земель. Напевно ж і коней та захист має. Цікаво, що він тут забув, у такій-то глухомані, де цінного антикваріату не знайти?

Марк сидів та наминав солодощі, то кидався до іншої їжі та м’яса. Я підійшов до усіх, тихо привітався, поклонився незнайомцю та сів біля друга, беручи у руки яблуко із тарелі. Вмить до мене підбігла якась дівчина-підліток, - дуже худа, та з довгим волоссям у білому одязі із вишивкою, та з пов’язкою на лобі.

- Вам чогось налити чи принести? – старалась вона бути милою.

Напевно це була прислуга.

- Так, - посміхнувся я, - дайте мені «вашої» кави, - підкреслено проговорював я слова.

- Є… лише західна, та я можу зробити із молоком. В нас тут є коза, тільки трошки зачекайте, - старалась не впасти у бруд обличчям дівчина.

- Ні, я хочу саме вашої кави.

- В нас немає власної кави, - пригнічено вимовила вона.

На мене вже навіть батьки увагу звернули, повернувши голови та відволіклись від бесіди. Старий також дивився на мене.

- То вигадайте нарешті свою, - посміхнувся я.

- Добре, - і дівчина побігла із кімнати, водночас пригнічена та чомусь радісна.

Марк дивився на мене незрозумілим поглядом, доїдаючи лапку пацюка.

Непомітно для всіх, він наклонив голову ближче до мене та прошепотів: «давай тихо вийдемо».

- Навіщо? – не перестаючи жувати яблуко, запитав я.

Але Марк підвівся, потягнувся і сказав:

- Завтра рано вставати, і вже пізно. Втомивсь я… ( позіхнув ) Ми пішли спати у свою кімнату. Добраніч! І він перестрибнув через край дивану та пішов по дерев’яній підлозі у коридор.

Я також підвівся та хотів йти, але мама кинула у спину:

- А як же кава? Мучив дитину, а тепер пити не будеш?

- Хай занесе у кімнату, - відповів за мене Марк, - пішли вже!

Компанія людей проводили нас поглядами, та не пройшло і хвилини, як вони знов розпочали теревенити із старим чоловіком… Цікаво все ж: хто він?

Коридор був темний, тай насправді, Марк був правий, - я такий втомлений, і дуже хочу спати. Ми пройшли ще кілька містків, перед тим, як зайти у напівбалконну прибудову, де була наша кімната. Марк трохи возився із ключем у темряві, та все ж, - відкрив двері. За ними була простора кімната, із дерев’яною підлогою та кількома футонами та матрацами у шафі. Світло давала невелика стара лампа накалювання, - дуже рідкісна штуковина, до речі кажучи. Ту можна було вийти і на балкон. Маленька пічка у куточку, вмить була запалена Марком. Кинувши свої речі та сумки у куток, я почав розкладати футон.

Було дивним те, що у кімнаті було навіть занадто чисто для такого місця. Підлога стояла вилизана і наполірована. Я сів на щойно розкладене ліжко, повернувшись у сторону балкону. Його закривали бамбукові жалюзі. У цьому місті його активно вирощували, зокрема, на острові Ворон-Петро. Увесь беріг, вже встиг зарости бамбуком, ще дуже молодим, але він, певно, вже зовсім скоро – стане володарем берегів. Тим більш, що клімат тут став субтропічним, - пояси змістилися, і тепер – зими немає. Є лише дощьовитість, немов Осінь чи Весна, бо ж літо зараз півроку йде. А колись, як казала мама, - був сніг, але зараз його нема. Молоде покоління бачило його, хіба що на фото чи у фільмах… Та чи це біда? Врожаю можна збирати більше, та не втрачати ресурсів на обігрів.

- Ану, тільки… - і Марк поліз відкривати жалюзі.

За ними була сітка, та двері-грати на замку. Ключ був у шафі, - ми ще тоді не зрозуміли, нащо він і взагалі. Хоча воно то й зрозуміло, - якщо мутант пробереться В Форпост та пройде через псів, - не було б цих грат та сіток, - кожен міг би опинитись у шлунках бісів.

Повіяло холодом. Марк вийшов на балкон, роздивляючись. Навкруги була лише темрява. Я пішов за ним. Навколо горіли вогні факелів та світло-діодів. Залізна стіна тиснула навкруги, - по ній ходили воїни. На вежах, пильно спостерігала збільшена варта. Вони направляли прожектори у темряву, щоб не пропустити нічого зловісного. Ми мовчали, та дивились в далечінь. Волосся Марка, не таке довге як моє, тріпало вітром.

Я відчував його запах. Примружив очі, я хотів було підійти ближче до нього…

…але:

- Я принесла вашу каву, - тихо та не сміливо розрізав ніжно голос ніч.

Марк розвернувся та швидко пішов з балкону. Я залишився на ньому один. Сильніше подув вітер. «Сумної волі сповітар…» - я пам’ятав рядки якогось перед-апокаліптичного поета… Обпершись на холодні жердини бамбуку та заліза, я дивився у світло кімнати.

Дівчинка якраз ставила підніс із кавою на маленький столик, який стояв на каменях, замість ніжок. – Я зробила Ворон-Їжівську каву… - посміхнулась вона. А від кави якраз несло молоком. Я увійшов у кімнату, закриваючи за собою двері та спускаючи жалюзі.

Дівчинка все ще стояла, дивилась на нас великими очима, немов чекала, чи хотіла щось сказати, і ось відкрила рота, ховаючи очі за спущеним волоссям:

- У вас є гроші. Вірно? Так? Я візьму плату як за одного, - та почала знімати свою стару майку.

Я відкрив рота, - образно кажучи, - був здивований.

Дівча подивилась на нас спантеличеними очима, не розуміючи, чому стоїмо як стовпи.

Марк посміхнувся, та схопивши мене за руку, підтягнув до мене. Та поцілував! Як довго я чекав такого від нього, але чому саме зараз, та ще перед цим дівчиськом?! – думав я, червоніючи. Який сором, але мені було приємно, - це був мій перший поцілунок. Він мене, нарешті, поцілував. Як довго я цього насправді чекав…

- Нам не потрібні твої послуги, - кинув він їй.

- Ах… - викрикнула дівчинка, швидко хапаючи своє ганчір’я та тікаючи за двері.

Марк відпустив мене, посміхаючись.

Пішов, та закрив за непрошеною двері. Ми силі на подушки, навпроти один одного, - між нами був стіл. Заглянули у чашки. У них була безперечно кава, але змішана із молоком. А зверху – плавала шипшина. Я опустив очі у чашку із шипшинною кавою…

На маленькому блюдечку, яке вмістилось би і на долоні, на кількох листочках шипшина та ще якоїсь рослини, - лежало дві свіжі цукерки. Ще теплі та запашні.

Ваша оценка: None Средний балл: 6.1 / голосов: 23
Комментарии

Ишь ты, на мову перешел. Забыл русский? Лови сало и единичку!

Посмотри какой домен у сайта. Дабы не напрягать твой мозг и зрение поисками - ".ru" Так какого хрена тут делает графомания на укрском?

Ничего, что у тебя ник латиницей и арабскими цифрами? Русофилы такие русофилы...

_______________________

Живи ярко. Умри достойно.

Ну так я на английском не общаюсь и рассказы не пишу, хотя бы потому что люди могут меня не понять, так как тут аудитория русскоязычная. Вообще странное сравнение.

я забыла, кто автор. это то существо среднего пола с пальцем на спусковом крючке?

Портал действительно РУССКИЙ. Эти выродки повсеместно гадят нам, всячески пытаясь оскорбить подколоть и главное, просто откровенно плевать на победы и боль моего народа. Уберите свиномову с сайта, пусть эти ублюдки и предатели создают свой сайт и там пишут что хотят. КОЛ. больше колов ближе бан.

Раз такой патриот и на мове пишешь, так, что ж ты Москальском сайте делаешь?

Не комильфо, Рейнер, "мовой" рассыпаться на "клято-москальском" ресурсе! Сайтом же своим хвалился, это туда! Туалетная бумага с украинским флагом и липучка для очистки унитаза есть, хотел предложить, но, - банально.

Вот, нашел, правда, звиняй, сугубо гетеросексуальная направленность:

...Но, в твоем случае - сойдет!

...И вообще, какая разница, упадёт тебе на голову тонна кирпича или десять тонн?..

Быстрый вход